FREEBOOK
радить автора:
ЛЮКО ДАШВАР
Під псевдонімом "Люко Дашвар" ховається колишня журналістка Ірина Чернова.Свій псевдонім — Люко Дашвар — письменниця вигадала, зібравши склади і літери імен дорогих для неї людей.
Народилася 2 травня 1957 року в місті Херсон. Українська письменниця, сценарист, журналіст.
Її літературна діяльність розпочалася після того, як її роман "Село не люди" отримав нагороду на "Коронації слова".
За кількісними показниками, вона мало чи не найуспішніша українська письменниця. Її книги продаються небаченими накладами в Україні.
Роман "Молоко з кров'ю", для прикладу, розійшовся накладом у 100 тисяч примірників.
Прототипи літературних героїв та сюжетів Люко Дашвар, здебільшого, почуті або побачені письменницею у реальному житті.
Саме посаду обліковця листів у газеті Ірина Іванівна вважає джерелом багатьох своїх сценарних і книжкових ідей.
Діти і чоловік письменниці її творів не читають, за що вона їм вдячна.
Улюблена книга письменниці – «Етногенез і біосфера Землі» Льва Гумільова.
Пропонуємо вашій увазі відеовідгуки
наших читачів Аліни Бачиш та Олі
Гуржій про книги Люко Дашвар і
рецензію від літературного критика
Ганни Клименко-Синьоок
Радимо прочитати:
"На запах м'яса"
"Молоко з кров’ю"
"Мати все"
Ганна Клименко (Синьоок)
Ми всі живемо у віварії, або усією ступнею відчувати
землю
Дашвар
Люко. Мати все : роман / Люко Дашвар. – Харків : Книжковий Клуб “Клуб Сімейного
Дозвілля”, 2015. – 336 с.
Якщо відверто, то мій інтерес до творчості
Люко Дашвар був спровокований оцінним вигуком однієї студентки-першокурсниці,
юної “творчині”: “О, Дашвар!.. Вона шикарна!..” Першим таким літературним
знайомством став (випадково чи ні?) роман “Мати все”. Назва твору спершу
видалася однозначною – мати ВСЕ (з акцентом на другому слові): родину, роботу,
добробут... Поступово в ході розгортання сюжетних перипетій і душевних колізій
героїв наголос мимовільно зміщувався на перше слово – МАТИ все. Хоч аналізований
роман Люко Дашвар тяжіє головним чином до формату масової літератури, за
уважного й неспішного читання (далебі не “за одну ніч”, як спонукає Ольга
Герасим’юк) тут можна добачити направду глибинні й сутнісні речі. Принаймні
саме їх я завше дошукуюся в тексті. Інакше – відкладаю чи повертаю на поличку.
Останнім шляхом пішла моя мама-пенсіонерка, котра, прочитавши половину (чи й
більшу половину!) роману Люко Дашвар, із жахом вигукувала: “Як про таке можна
писати?! Чи то не все гаразд із тією авторкою?.. А коли воно і справді таке
діється довкола, то до чого ж ми докотилися, людоньки?!.” Захоплене враження
студентки все ж переважило, більше того, категорично негативна емоційна мамина
оцінка підживила людський і рівночасно професійний інтерес. Хоча мушу
зізнатися, що перші пейзажні “замальовки” (“Небо порвалося. Чорні кишки долу.
Дощ-кров фонтаном”) і достоту гротескний епізод із вагітною молодою жінкою, яка
“притискала до живота голу гумову жінку з розчепіреними ногами”, таки
випробовують читачів на витривалість, тестують на адекватність. Навіюють
відчуття Апокаліпсису – тим-то стара пані шепоче в осінній глибокій темряві:
“Кінець світу…” Гротеск супроводжуватиме реципієнтів і героїв до останньої
сторінки роману, інтрига дедалі зростатиме, характери не просто
еволюціонуватимуть, а набуватимуть кардинальних трансформацій і переоцінок поспіль
до навпаки. Розв’язка й епілог розчарують шанувальників щасливих любовних
фіналів, але всолодять душі шукачів вічних істин. До останньої “когорти” (не
читачів “на скору руку”, а саме читачів-мислителів) прилучаю й себе.
Вищезгаданою молодою вагітною жінкою
виявляється Ліда Вербицька, представниця відомої й шанованої (навіть за межами
України!) лікарської династії Вербицьких. Її батько – Петро Григорович
Вербицький, академік, хірург, “лікар від Бога у четвертому поколінні” – давно
відійшов у кращі світи. Мати – професор медицини Іветта Андріївна – уособлення
жорсткої авторитарності, жінка маскулінного типу, що настійно прагне тримати
все і всіх під контролем. Вербицькі мають величезні статки, але і всім цим
добром, і людськими долями розпоряджається голова роду – Іветта Андріївна. Її крісло-трон
є предметним знаком, атрибутом тієї влади. Світи Іветти Андріївни та інших Вербицьких
(Ліда), дотичних до сім’ї осіб (нянька Ангеліна) обертаються навколо Платона –
вісімнадцятирічного, заглибленого у свій світ хлопця, “рабами” й “жертвами”
якого всі стають, але не всі усвідомлюють власне зневолення. Рабинею передовсім
є Іветта, котра не шкодує ні фізичних сил, ні коштів заради сина: “кожен віддих
присвячувала йому”. Задля цієї материнської саможертовності вона здатна
знекровити долі інших – рідних, близьких, чужих… Із хірургічною точністю
виміряє свої кроки й дії. Вирушає на пошуки потенційної Платонової дружини
(“живої” ляльки), яка буде синові “подругою, коханкою, нянькою і вірною рабинею
(підкресл. моє – Г. К.) до кінця
своїх днів”. Повідомлення про смерть повії через тиждень після скандалу у
квартирі Вербицьких, загибель Раїної вагітної матері не сприймаються як “голі”
факти – навпаки породжують жахливі домисли. Платонове критичне висловлювання
щодо сонцезахисних окулярів, які Ліда вирішує подарувати Іветті Андріївні на
Новий рік, багато що пояснюють: “Мама не дивиться на сонце. Мама дивиться на
мене”.
На перший погляд ім’я Платона видається
дивним у сучасному соціумі, разом із тим, воно симптоматично виокремлює юнака з
цивілізаційного хронотопу. Хто він – геній чи божевільний? Хворий із тваринними
інстинктами чи надзвичайний з-поміж звичайних? Блаженний в оточенні духовно й
душевно немічних? Надземний в одній клітці із земними? Святий з-поміж грішних? “Ми
всі живемо у віварії…” – стримано (чи й журно?) повідомляє Ліді. І пояснює, що
це “приміщення для утримання піддослідних тварин. Чи призначених для
демонстрації”. Таємницю Платона не можуть розгадати ні мати Іветта (“від її
життя лишилося саме шмаття, а вона ні на крок не наблизилася до розуміння
Платонового внутрішнього світу”), ні сестра Ліда, ні її чоловік Стас, ні
богомільна няня Ангеліна… Змалку відмовившись носити взуття, Платон і в
дорослому віці постійно босоніж. Чому? Бо над усе тяжіє до землі – не як
уособлення чогось плинного, минущого, матеріального… Навпаки – до землі
справжньої, природної, відвічної, первинної, яку не замінить міський штучний
асфальт. “Ходити треба по землі, а на вулиці землі нема”, – пояснює Стасові. “Там
земля задихається”, – відповідає Раї, котра запрошує його зі собою в місто. (До
подібного відчуття чи розуміння наблизиться Ліда, коли усвідомить мамине
бажання вбити Раїне ненароджене дитя: “[…] все є, а повітря нема. Ніби для
того, аби воно тут з’явилося, земля задихати повинна. А нема землі – в асфальт
закатана, снігом поверх забита. Нема землі. І повітря…”) За винятком літніх
канікул, проведених у дитинстві на лоні природи, довколишній світ Платона
обмежений квадратними метрами: такий його “режим” за рішенням матері. “Чотири
стіни – цілий світ: звичний, турботливий, безпечний”. Стверджуючи, що її син
геніальний і неймовірний (“Надзвичайний і беззбройний… Як крапля роси… Скарб
світу, якого світ не оцінить ніколи…”), Іветта постійно й настійно “годує” його
заспокійливими та снодійними пігулками, тим самим визнаючи Платонову хворість і
неповноцінність. Чи допомагає цим, чи навпаки шкодить?.. Лідина подруга й
колега Зоряна прозирає феномен Платона і відверто оскаржує правила Іветти
Андріївни: “Він не хворий. […] Не знаю, як я це знаю, але переконана: йому не
місце у чотирьох стінах. У нього крила. Йому потрібне повітря…” Найпотужніше
відчуває Платона його дружина Рая, котру Іветта купує (звичним методом!) у
багатодітної матері-алкоголічки як живу “ляльку” для свого сина. “Ми хочемо
запросити в наш дім дівчинку. Щоб він став її справжнім рідним домом. Дати їй
гарну освіту, красивий одяг, показати їй світ, дати їй… Усе! Ти ж хочеш мати
все?” – заманює нову “жертву” Іветта. Втім жодні матеріальні блага не здатні полонити
Раю; вона покохала Платона щиро й довічно – до кінця свого недовгого життя. Не
випадково їх обох Ангеліна називає блаженними.
Не так ім’я, як Платонові ідеалістичні
візії спонукають до аналогії з давньогрецьким мудрецем: “Любов – ідея […] Любов
існує незалежно від людей”. Подальші міркування Платона ілюструють і пояснюють
нікчемну, примітивну, звірину суть людства, не гідного ідеального світу ідей,
обмежену природу соціуму: “Люди… Вони воюють, воюють, аби тільки захопити цей
трофей – любов. А на війні справедливості нема, доброї волі нема – тільки кров.
Поки хоробрий своїм життям торує шлях, підлота головний трофей уже за пазуху
кладе. А хоробрий усіх переміг, до скарбниці дорвався, дивиться – трофеї всі
такі дрібні та негідні. А щось же треба взяти. Не дарма ж воював. Не з
порожніми ж руками з битви повертатися. Любов – трофей битви. Годі шукати
гармонію…” Таким трофеєм для Раї стає Платон, а вона – його рабинею, але не
жертвою. Кожне бажання коханого є Вищим Законом. Цікавий і вимовний момент: до
зустрічі з Раєю Платон відчуває незримими фібрами душі винятково маму, проте Рая
поступово затінює найріднішу людину. Платона і Раю єднають спільні таємниці,
одна з яких – ритуал годування бичка пігулками (секретний сховок виявить Стас).
Прикметно, що попри скромність і забитість
“страдниця” Рая схильна до несподіваного “бунту” (варто згадати її незгоду щодо
короткої зачіски, неприйняття туфель і ходіння у квартирі Вербицьких босоніж,
подібно Платонові). Але головним, вирішальним “бунтом” стає втеча з Платоном
(авторка неодноразово попереджає про готовність Раї до такого кроку, якщо буде
загроза життю). Загроза справді виникне – і не лише її життю, а передовсім
життю ще ненародженої дитини. Іншим “бунтарем” виявляється Стас, який спонукає Платона
до церемонії одруження в “загсі” – за межами квартирного квадрата. Тим самим
викликає люту ненависть Іветти: “Її неймовірний, розумний Платон пішов за ним,
як теля за коровою”. Стас – перший чоловік, із яким Платон має нагоду поспілкуватися;
між ними зав’язуються довірчі, дружні стосунки. Колишні апатія і ненависть Стаса
до Лідиного брата переростають у теплу приязнь, захоплення глибинним і
недосяжним світом юнака, стійке переконання в нормальності й неймовірності
Платона: “Стас приголомшено дивився в глибокі сині очі, відчував – тоне”.
Подібно до Раї і Платона відчувають одне
одного Зоряна й Олег. На жаль, такого обопільного, взаємного “чуття” чи
інстинкту не мають Ліда і Стас. Ці два персонажі чи не найбільше еволюціонують,
дослівно змінюються до супротивного. А може, просто межові (критичні і кризові)
ситуації розкривають істинну суть обох… Ліда Вербицька спершу видається цілком
позитивним образом, більше того, й надалі нерідко викликає співчуття і жалість
реципієнта. Втім вона не є слабкою, слабодухою, як може видатися. Вона – жертва,
раба, як і більшість героїв роману. Рабиня матері – МАТИ все. Брата, котрий, як
повсякчас акцентувала Іветта, потребує сестриної допомоги. А ще – у її колись
дитячу свідомість і незрілу пам’ять вкарбувалися материні слова: “Ми народили
Платона тільки заради тебе, Лідочко…” І далі Іветта настійно нагадує доньці:
“Ти лишаєшся єдиною людиною, спроможною вберегти брата від усіх небезпек цього
страшного, безжального світу”. Отже, з першої сторінки роману Ліда розривається,
“б’ється” між родиною і Стасом. “Головне… Маму не втратити – ось головне. Мати
– все. Як її любов зберегти, щоб Стас не дізнався? Як переконати маму, що Стас
– то інше? То не заважає Ліді увесь трепет своєї душі віддавати мамі. Головне…
Тоха, сонце! Не покине брата! Вона за ним до скону доглядатиме, бо мама заради
неї брата народила! Заради неї!” Тимчасом Стас справляє враження егоїстичного,
самовдоволеного, але цілком “буденного” (масового) чоловіка, Man (“коли б не стильна борідка а-ля
демон і хитруваті очі, у натовпі й не розпізнати”), котрий торгує
дезінфікуючими засобами (звідси – прізвисько Дезінфікатор, яким нерідко
послуговується авторка), відверто тішиться тещиними матеріальними заохоченнями,
але не надто переймається проблемами своєї дружини та її родини. Подарована
Іветтою Андріївною молодятам двокімнатна квартира, дружинина “тойота”, від тещі
добрий “завдаток” для розвитку власного бізнесу – усе це не здатне прихилити
Стаса до Лідиної сім’ї. Навпаки – коли Стас уперше бачить досконале тіло
Платона-підлітка, дізнається про його “замкнене” життя, він прагне цілком
відмежуватися від божевільних (як йому здається!) родичів дружини – надто від
тещі. “Ти і я. Наша сім’я. Усе! […] Мені потрібна ти. Я не хочу втрачати тебе,
а відчуваю… Шкірою відчуваю! Як тільки твоя мати і брат увійдуть у наше життя,
наше життя… скінчиться”. Іветта так само не визнає Стаса “своїм”, відтак,
неодноразово відкрито натякає доньці на розлучення. Ліда відшукує власні
аргументи на користь збереження шлюбу, мовить про основний важіль – любов,
розмірковує про потенційне прозріння: “[…] З часом я, певно, прозрію, […] і
розлюблю його… Обов’язково розлюблю і тоді… Тоді я неодмінно розлучусь, але вже
не плакатиму і не переживатиму…” (Щось либонь відчували обидві Вербицькі: “прозріння”
таки прийде, але не духовне, не екзистенційне, вже іншого ґатунку, а розлучення
принесе Ліді гірку самотність і відчуття згуби). Вагітність Ліда інтерпретує як
надію на примирення, адже має мету – “зберегти двох дорогих, потрібних, як
повітря, невблаганних людей, хоч точно знала: справа ця безнадійна, бо причина
взаємної нелюбові Іветти і Стаса – Платон – була тотемною і недоторканною”. Більше
того, сподівається, що відновлені серця трьох – мами, брата, чоловіка – нарешті
спроектують свою любов і на неї, бо ж саме вона подарує їм Світло. Втім втрата
дитини руйнує ілюзії. Хто винен у цій трагедії? Платон, до якого поспішала?
Стас, який не допоміг, не зачекав і втік розважатися з друзями? Відповідь не дають
ні авторка, ні Ліда. Ще одне питання тривожить нереалізовану молоду маму: кого
ж утратила – хлопчика чи дівчинку?.. У лікарні Ліда направду самотня: лише Зоряні
може звірити душу, розкрити одну зі своїх двох таємниць – про Платона, зосібна
про його зустрічі з дивним конем, смерть тата на братових руках… Під сплеском
емоцій Стас вирішить покинути дружину, але саме Ліда врятує його: з дикою
пристрастю і люттю кинеться на вуличних “тхорів”. Те перевтілення молодої
Вербицької не лише шокує Стаса, а й рятує їхню сім’ю. Недуга з високою
температурою таки обдаровує Ліду бажаною любов’ю рідних і близьких, відтак
одужувати не поспішає. Новорічний дарунок чоловікові (каблучку з обсидіаном) вибирає
з магічним смислом: “вона його (Стаса – Г. К.)
рабиня”.
Кожен із героїв роману переживає душевну
травму, з певних причин маскує біль. Корені тих бід зазвичай варто шукати ще в
дитинстві. Не є винятком Іветта Андріївна, що має “спустошене, нещасне,
замкнуте на всі можливі замки” серце, виявляє саможертовність не лише стосовно
сина, а й пацієнтів, позаяк віддає “хворому не тільки знання, досвід і час. Усю
кров, енергію, сили…” Коли молодші братики й сестричка Раї вирушають потягом до
дитячого будинку сімейного типу (“санаторію”), майбутній невістці Іветта ввіряє
одну зі своїх далеких таємниць (згадує раннє сирітство, подорож із Казахстану
до України, де чекала материна сестра): “Минуло зовсім небагато часу, і я
зрозуміла: вони бажали мені щастя… Ціною власного”. (Либонь звідтіля та глибока
й неоскаржена жертовність Іветти, її сліпе рабство перед сином…) У новорічну
ніч Іветта Андріївна вперше дозволить собі мить слабкості, розридається “тихо і
гірко”, а з пам’яті виплине віддалене дитинство, останнє прощання з мамою і
напутні слова старшої сестри Марти, що пояснюють “залізний характер” старшої
Вербицької: “Плачеш? Мама помирала – і не плакала! І ти не смій! Бо пропадеш!” А
вранці першого січня у порожньому місті (наодинці зі собою) Іветта відчує
душевну й фізичну втому: “Оце лягти просто в сніг, заплющити очі й усміхнутися.
Ніяких зусиль. Не треба поспішати, весь час тримати спину прямою, погляд
пихато-наїжаченим, щоб нікому й на думку не спало… пожаліти її. […] Видихнула,
опустила розправлені плечі. Спина зігнулася серпом – й Іветта Андріївна
Вербицька в розкішній шубі враз перетворилася на звичайну виснажену роками й
бідами бабусю”. Після синового одруження стабільний і стоїчний світ Іветти
поступово руйнується. Вагомим доказом цього стає вагітність Раї.
Внутрішню травму від Стаса приховує Ліда,
якій огидні порнофільми з тваринними інстинктами: “Глянув би в очі, усе
зрозумів би”. Але чи не найбільше вона боїться маминого відчуження, адже бачить
свідомо й несвідомо: вся любов – Платонові. І все-таки “інстинкт самозбереження
штовхав у єдине місце на землі, де сама її кров, сама лише причетність до
фамілії застовпила їй прихисток від народження до скону. У материну оселю”. Лідин
страх утратити відкраяну їй долю материнської любові продукує категоричне
неприйняття Раї як суперниці, бо відчуває: віддаль від Платона збільшить
дистанцію до матері. Вже сам ремонт своєї кімнати, спаковані біля дверей речі Ліда
прочитує як видиму загрозу вилучення з материного буття. Згодом у тій
дівчині-конкурентці вона впізнає себе, а далі констатуватиме вищість і мужність
Раї: “хутірська” відразу визначилася зі своїми цінностями і пріоритетами (“Тій
малій страх очі не заплював. Усе бачила, по-своєму вирішила: своє з собою і
гайда!”)
Причини нерівності, непропорційності
материнської любові з боку Іветти Андріївни спочатку ніби лежать “на поверхні”:
Платон схожий на матір, а Ліда – на батька (“Така ж непрактична у звичайних
справах і надто емоційна”, – констатує Іветта). Пізніше світлина, знайдена
професором Ларіоновим, і розповідь няньки Ангеліни проллють світло: вона (Ліда)
для Іветти – прийомна дочка, тоді як генетична мати відмовилася від неї “за
грошову компенсацію”. Відтепер руйнується світ Ліди… Але чи повну правду
почула?.. Чи не злукавила няня?.. Бо ж либонь щось лишилося недомовленим… Те
Щось Ліда вгамує, придушить – і витворить власну правду, власну істину, де одна
вона кревна Вербицька, а Платон – “хворий, чужий, зайвий!”, “байстрюк”… Та
правда зродить сумніви щодо Стасової чесності й непідкупності. А що коли й він
“найманий”? “Ніколи не прощу тих, хто купував і продавав моє серце! Я покинула
їх! І – живу…” Так стартує нове Лідине життя – осібно від сім’ї
Вербицької-Скакуна, в ненависті до брата.
Руїни буття перетворюють “красиву пані” Іветту
Андріївну на згорблену, змарнілу, немічну бабусю, яка після зникнення Платона
або невтомно глядить на двері синової кімнати, або визирає його через вікно. Стасів
ляпас повертає Ліду до тями, до матері, але то вже зовсім інша Ліда. Доглядаючи
Іветту до останніх її днів, Ліда поступово стає не лише схожою на матір, а й значно
перевершує її своєю авторитарністю, владністю, егоїстичністю. Наважується
вигнати Ангеліну як єдиного очевидця її (Лідиної) другої таємниці, свідка її
причетності до ганебного сиротинця. Навіть звинувачує Платона у дочасній смерті
матері: останнє, що бачила Іветта Андріївна за життя, – відеорепортаж, в якому промайнув
син-утікач. Ревнощі не гаснуть, ненависть розпалюється, адже Платон віднімає в
Ліди останнє (хай навіть тьмяне!) сяйво маминої любові. Смерть засвідчує
вивільнення Іветти зі спустошеного, абсурдного буття, всепоглинаючої
ностальгії; усміхнений вираз її обличчя нагадує посмішку переродженого і
прозрілого Каїна з поеми Івана Франка “Смерть Каїна”: “Іветта Андріївна
Вербицька дивилася в небеса і всміхалася тією незбагненною усмішкою вічного
щастя, що при житті спалахує і зникає так швидко, що й не насолодитися
вдосталь, і лише смерть фіксує її на чарівних вустах, якщо людина помирає
щасливою…”
Що ж до Стаса, то він переважить усі
сподівання: від примітивного мужчини, який волів стосунки з дружиною підживлювати
як не порнофільмами, то святкуванням Нового року в компанії “свінгерів”, не лишиться
нічого. Саме він допомагатиме Іветті в пошуках Платона, разом із Ангеліною
піклуватиметься про тещу. Внутрішні метаморфози Стаса позначаться і на ставленні
Іветти Андріївни до нього: безіменний “молодий чоловік” стане нарешті Стасом. “Як
був ти “молодим чоловіком” – ненавиділа. Як “Стасиком” і “Станіславом” став –
простила. А як “Стасом” – полюбила”, – прокоментує Ангеліна. Зримим
потвердженням духовного “прозріння” є той епізод, коли Стас “без жалю знищив
свою стильну борідку”: “Порозумнішав… Захотілося заховатися в юрбі звичайних
людей, бо я і є звичайний” (Ліді). А вже остаточне “переродження” фіксує
прагнення удочерити немовля Платона і Раї, яке він охрестить Олександрою
Вербицькою. Прикметно, що висхід Стаса до буття духовного, істинного, автентичного
не відбувається сам по собі: благосні зерна посіяні Платоном, котрий має хист
гоїти душі. Інакшою є Ліда: “Зосередилася на лікуванні хвороб тілесних. Душі не
гоїть. Ні своєї, ні чужої…” (Іветта Стасу). Ліда викреслює брата не лише зі
своєї долі, а і загалом із родинного буття: “Одна я – Вербицька. Бо Вербицькі
тіла людські лікують… А Платон… Платон душі гоїв. Інша кров… Інша місія… Хай
літає…” Не визнає вона й новонародженої Вербицької – тим самим остаточно руйнує
як сімейне, так і власне буття. Вочевидь забула давнє материне пророцтво: “Ти
ще неодмінно матимеш дитину, Лідочко […] Донечку. Ще одна Вербицька народиться…
Згадаєш потім мої слова…” Не згадала… У результаті затяте бажання вивчитися на
хірурга (бути схожою на тата!), стажування у престижній німецькій клініці не
рятують самотню, страчену душу (тут згадується втрачена дитина; тоді в палаті
замість медсестриного слова “втрата” Ліді почулася “страта” – чи не про душу
йшлося?.. Душу, яку згодом стратить і з власної волі, і з волі обставин),
поглиблюють “екзистенційну порожнечу”, вихід із якої не кожен здатен знайти.
“[…] портьє готелю, у якому оселилася фрау Вербицька, щовечора з тривогою
вклякав біля дверей її номера і прислухався, бо час від часу з-за дверей
долинали придушені ридання, і, спираючись на багаторічний досвід роботи і
знання людської психології, молив Бога тільки про одне: якщо Фрау Вербицька і
надумає накласти на себе руки, хай зробить це не на його зміні”.
Направду символічним є образ волоцюги в
чорному мішку, котрий опиняється на шляху Ліди Вербицької у зламні моменти її
життя. Ним виявляється молодий хлопець Марк, Лідин одноліток, котрий не є
старцем чи жебраком у звичному розумінні. Радше – це “мандрівний філософ” на
кшталт Сковороди, котрий навмисно полишає примітивний, жорстоко-жорсткий світ
цивілізації й тим самим вивільняється до буття духовного, внутрішнього,
віковічного… Таким чином, трансцедентує. Марк – не житель “вулиці”; він – поціновувач
Свободи, котрий у мегаполісі не може знайти істинне призначення, реалізувати
свою місію. Але знайде своє місце поряд із Платоном, котрий, як справжній
чоловік, мусить виконати на землі три завдання: народити сина (донька теж
зараховується!), посадити дерево і збудувати будинок. Із останнім завданням
йому допомагають упоратися Стас і Марк. Між іншим, саме Стас усупереч Лідиній
волі розшукує Платона, дорога до якого веде “в небо” (що достоту символічно!):
“[…] здавалося, якщо на неї (дорогу – Г. К.)
ступати, то тільки босоніж, щоб усією ступнею відчувати її, землю”. Подивляю,
як далеко за межами міської цивілізації, на величезній просторовій відстані син
відчуває смерть мами. Зрештою, як і власну долю: “Одна справа лишилася. Дім.
Добудую і піду. До мами з Раєю. Вони вже й зачекалися… Я відчуваю…”
Обрана Платоном райська місцина – не край
світу, а навпаки осердя первозданного Всесвіту, де не можеш насолодитися небом,
а босоніж відчуваєш потужну силу землі. “Утопив (Стас – Г. К.) босі ступні в розпеченій пилюці – аж плечі
розправилися. Жива земля цілувала п’яти, насичувала тіло життєдайною енергією”.
Земля, яка вростає в глибоке синє Небо…
